Літургійний календар традиційних Церков візантійського обряду

Головне меню
 
I.E.S.

Християнський Календар
є проектом
Інституту Екуменічних Студій

Проповідь на 4-ту неділю Великого Посту

Марко 9, 17-31

О роде невірний

Четверта неділя Великого посту

Сьогоднішня євангельська подія не анахронічна, вона безпосередньо стосується нас. Йдеться про драматизм нашого недовір’я. Наша повільність у вірі настільки засмучує Ісуса, що Він гостро говорить нам про це. Його слова: «О роде невірний!.. Доки вас терпітиму?» (Мр. 9, 19) звернені до нас з вами. Нехай кожен почує їх для себе щирим серцем. В описаній події є декілька штрихів, які проливають світло на драматизм нашої малої віри.

Найперше – дитина не чує і не говорить. А в нашому житті слух – це ціла проблема. Може бути, що ми не чуємо, бо страждаємо через певну проблему в організмі і намагаємося вилікуватися від неї. Але дуже часто не можемо говорити, бо не хочемо слухати. Добре відомо, що дитина не говорить, якщо погано чує чи якщо ніхто не говорить з нею або ж якщо говорять замість неї, що нерідко трапляється серед батьків.

З нашим Отцем все зовсім инакше. Він не лише не перестає говорити до нас через свого Сина, але й налаштовує нас слухати Його. Справді, Святий Дух безнастанно пригадує нам його Слово: Він пригадує нам Ісуса. Віра народжується зі слухання Слова Божого (див. Рим. 10, 14–17), і досвід доводить це. Отець говорить до нас. А ми? Чи справді хочемо ми слухати його (пор. Йо. 6, 45)? А йдеться про те, щоб через віру стати Його дітьми в єдинородному Сині, Ісусі, слухаючи всім своїм єством Отця і Його Слово.

Що каже нам Отець? Перед тим, як сказати нам те чи инше слово, яке можемо почути, слухаючи читання Святого Письма, Отець щомиті говорить про нас самих. Саме тому ми існуємо і саме завдяки цьому можемо стати самі собою. Самі по собі ми є нічим. Ми не існували вічно, нас могло не бути. Я існую не сам по собі, а тому, що я люблений, люблений Отцем. Усвідоммо це диво: ми були вибрані в Ньому перед заснуванням світу (див. Еф. 1, 4–6). Я бажаний так, як жодна дитина не може бути бажана для своїх батьків. Я бажаний від віку, і в певний вибраний ним момент Отець дарує мені життя, кличе мене з небуття до існування, як ми читатимемо сьогодні в анафорі святого Йоана Хрестителя. Кожної миті Отець кличе мене жити Ним і для Нього. І в цьому – надзвичайне диво нашої людської особи. Вірити – означає приймати і слухати цей поклик у тиші серця та впізнавати голос люблячого Отця, Який кличе мене – захоплюватися тим, що ми покликані жити! Сенс мого існування в тому, що я покликаний жити Його життям, бути Богом і з Ним.

Якщо в нашому серці нема цього пережиття, тобто віри, тоді ми подібні до роботів, добре змайстрованих і організованих, хоча час до часу трапляються збої. Ми сотворені на образ животворного Слова, але поводимося немов комп’ютери. Усі слова, які Бог дає нам у Писанні, зрозумілі лише через Його Слово – Христа, в Якому Слово Боже «зодягнулося» в нашу людську природу. Всі слова Отця мають лише один сенс для кожної людини: «Я люблю тебе. Встань і живи! Я даю тобі своє Слово!». Віра – це згода, дана Ісусові, Слову, яке «заручається» з нами, адже Бог «поручає» себе нам, віддає себе нам, і коли ми відповідаємо Йому, між нами живе довіра.

І останній штрих, який проливає світло на драматизм нашої віри і є розв’язкою цієї драми, – це молитва. Ісус каже нам, що «цей рід нічим не можна вигнати, тільки молитвою». Чому? Бо віра – це живий, животворний зв’язок із Богом. Віра – це тиша, сповнена слухання, уваги, в якій все наше єство тягнеться до Нього. Віра – проста, вона ні з чим не змішана, чиста. На відміну від неї, «німий дух» (див. Мр. 9, 17), про якого йдеться в Євангелії, – нечистий. Він не говорить, а лише зчиняє шум. Той шум, що бушує в нашому серці, завжди нечистий. Та через молитву все знову стає простим, чистим. Молитва – це не суто зустріч один на один, так, ніби ми перебуваємо назовні відносно Бога. В молитві, яка є чистою вірою, я перебуваю в Ньому, а Він – у мені. Мені не треба шукати Його деинде. Це так просто: дозволяючи Йому знайти мене, я знаходжу Його, а коли Він віднаходить мене, тоді та загублена німа дитина, яка є в мені, повертається до життя, приймаючи його від свого Отця.

Просімо Святого Духа відкрити нам, яким дивовижним є той поклик Отця. Бо здатність вірити ми отримали у дар. Вона подарована нам. Чи погодимося ми на неї? Чи погодимося народитися від Отця, кликати Його «Отче», дарувати себе Йому. Це і є тим порухом віри, простим і чистим. Він іде з глибини серця. Чим більше я молюся, тим більшою мірою живу, то ж ніщо не є неможливе, особливо основні речі: радість і любов, які можемо давати иншим.

Жан Корбон, Це називається світанком, Львів, Свічадо 2007

Menu-bottom