Го́споди, жона́, що у мно́гі гріхи́ впа́ла, Твоє́ відчу́ла Божество́ і, прийня́вши чин мироно́сиці, рида́ючи, прино́сить Тобі ще до погребе́ння ми́ро, – «Го́ре мені! – промовля́ючи, – бо ніччю є для ме́не жага́ розпу́сти і пітьмо́ю безмісячною – пожада́ння гріха́! Прийми́ мої джере́ла сліз, Ти, що з хмар виво́диш во́ду мо́ря. Прихили́сь до моїх сто́гонів серде́чних, Ти, що прихили́в Небеса́ невимо́вним Твоїм умалінням. Обцілу́ю пречи́сті Твої но́ги, ще й обітру́ їх голови́ моє́ї воло́ссям – ті, шум од яки́х Єва в Раю́ пополу́дні почу́вши у ву́хах, зі стра́ху схова́лася. Гріхів моїх мно́жества і судів Твоїх безо́дню – хто досліди́ть? Душеспаси́телю, Спа́се мій, не погорду́й же мно́ю, Твоє́ю рабо́ю, Ти, що ма́єш безмірну ми́лість!» (стихира, глас 8)